Пам'ятаю, як я скаржився на графіку ще в '89, а потім з'явився Doom 64. Це виглядало як щось із майбутнього — малинові тіні вдалині, квадратні коридори з текстурами, які викривлювалися й деформувалися. Nintendo взяла легенду ПК і переробила її під картридж. Результат? Абсолютно інша гра.

Це шутер від першої особи, де ти пробиваєшся крізь низькополігональну адську арену, знищуючи демонів. Як і в оригіналі, але менші карти й зброя, яку ти вже знаєш — пістолет, дробовик, плазмова гвинтівка, ракетниця. Мета проста: пробитися крізь тридцять п'ять рівнів і прогнати демонів. Без сюжету, тільки тиск і бум.

Керування на N64 працює дивовижно добре. Ліва палиця рухає тебе вперед і назад, права прицілює твої постріли. Кнопки плеча керують вибором зброї та стрільбою. Це не те, що користуватися мишею, але розумієш, як це працює, коли привикнеш — тренування уникання краще за точність. Гра біжить в нормальному темпі, демони атакують безупинно, і ти постійно в русі — маневруєш між ворогами, збираєш здоров'я й набої, натискаєш спусок у потрібний момент. Часу милуватися пейзажем нема. Це саме той тиск, що тримає тебе прибитим до екрана.

Найбільша зміна від ПК-версії — атмосфера. Замість сталевих кольорів і яскравого світла ти отримуєш темні куточки, в яких ти не зовсім впевнений. Звуки дивніші — демони рикають нижчими тонами, вогонь звучить тихіше. Все це відчувається тісним і має дивну красу. Ті тридцять п'ять рівнів залишають спогади шматками; це не довго, але має суть. Без випадаїв, просто гра.

Це більше не актуально — Doom — магія в кожній версії — але Doom 64 залишається захоплюючим артефактом з епохи, коли великі ідеї нужно було втискати в меншу гаму чистою силою. Якщо ти фанаєш '90-х та оригіналу Doom, варто пограти хоча б один раз, щоб побачити, як консолі справлялися з шутерами в роки, перш ніж Commodore та Amiga зникли.