Licence to Kill — не хороша гра. Одразу з цим розберімося. Це рвана, розхристана мішанина екшену, яка примудрилася перетворити найжорсткіший вихід Тімоті Далтона в ролі Бонда на мокрий вівторок пополудні на парковці. І все ж — ось я, досі про неї думаю.

Реліз Quixel для DOS 1989 року йде за фільмом майже сцена за сценою: Бонд стає на власний шлях після того, як ЦРУ відпускає наркобарона Санчеса, і наступні дві години дуже через це лютує. Як для бондівського фільму, Licence to Kill незвично темний і особистий. Гра намагається це вловити, розтягуючи дію на кілька етапів, узятих із ключових сцен стрічки: підводні епізоди, погоні на транспорті, стрілянина пішки. На папері це амбітно для чогось, що вміщується на кількох дискетах.
На практиці амбіції значно випереджають виконання. Різні сегменти геть не схожі один на одного, і жоден із них не грається особливо добре. Стрілянина дерев'яна, керування реагує з ентузіазмом людини, якій сказали, що це її робота, але не пояснили навіщо, а детекція влучань належить іншій, гіршій епосі — і це багато про що каже, як для 1989 року. У транспортних епізодах є певний сирий драйв, і секунд дев'яносто вони відчуваються як щось. Потім ви врізаєтеся в невидиму стіну, і відчуття минає.

Що грі вдалося, випадково чи ні, — це атмосфера. Візуал CGA й EGA приблизно такий, як очікуєш, але музика й звук через Sound Blaster мали злий присмак. Це відчувалося як бюджетний трилер, а не звичний бондівський глянець, що насправді пасувало далтонівській версії персонажа. Є щось майже доречне в тому, що така грубувата гра представляє бондівський фільм, який і сам був грубуватим — сухішим, злішим, менш зацікавленим у чарівності. Чи був це свідомий дизайнерський вибір, чи просто наслідок стислих строків і ліцензійної власності, сказати не беруся.
Вона застаріла погано, але не в той цікавий спосіб, як деякі старі ігри. Вона застаріла так, як старіє дешеве будівництво — тріщини були там завжди, ви просто не помічали їх у дванадцять років, вдячні за будь-що зі шпигуном на коробці. За сучасними мірками гру важко зрозуміти, етапи місцями здаються незавершеними, і немає справжнього відчуття прогресу, який виправдовував би складність, що вона на вас вивалює.

Якщо ви приходите до неї через браузерний емулятор із бондівського перфекціонізму або щирої цікавості до того, як виглядали ліцензійні ігри наприкінці вісімдесятих, вона варта тридцяти хвилин вашого часу. Може, сорока, якщо хочете побачити транспортний етап. Після цього ви побачили все, що там є. Це капсула часу, а не рекомендація.