NightHunter

Темний, сипкий звук пробиває вас з самого старту NightHunter—1988 року, коли комп'ютерний екран міг справді вас лякати. Гра одразу ставить вас у роль когось, хто крадеться крізь ніч, стріляє, намагається вижити. Не більше, не менше.

Це грубіша інтерпретація класичних екшнів, які були скрізь тоді. Ви рухаєтесь по екрану, у вас є зброя, є вороги, і вам потрібно їх достати раніше, ніж вони дістануть вас. Полотно темне, тож ви бачите лише необхідне—дерева, силуети дахів, тіні. Гра не пускає вас на світло. Все відбувається в якійсь невротичній тривозі, де ви постійно чекаєте, що щось жахливе вилетить з темряви.

Управління скромне—рух, стрільба, може, пара стрибків. Не очікуйте анімацій, які вас приголомшать. Персонаж рухається кутами, як скелет на ниці. Але ця сира механіка робить гру дивною. Справа не в розвазі; справа у виживанні на наступній хвилі. Кожний постріл робить рівно те, що має робити, без зайвих эффектів.

Графіка незабутня навіть сьогодні, саме через те, як мало вона показує. Чорний фон, кілька пікселів для персонажа, деякі деталі настільки нерозбірливі, що ви самі заповнюєте прогалини. Звук ще жорстокіший—тиканння, клацання, іноді щось на кшталт росту. Він не хоче бути переглянутим; він хоче бути почутим, прямо у ваше нутро.

NightHunter грається у браузерах через емулятори в наші дні, і нікого вже не дивує, що старі ігри були темні, дивні і трохи невротичні. Але до таких речей не звикаєш. Запустіть її зараз, і ви зрозумієте, чому деякі люди згадують її як щось, що зробило їхній вечір кращим, але завжди була та найменша сумніви. Це не баг—це фіча.